Андрій Ліпатніков: «Дитина перебуває в реанімації максимально стільки, скільки потрібно»

Зібратися, оцінити ситуацію, прийняти швидке рішення і діяти – алгоритм поведінки в екстреній ситуації. Без цих навичок не обійтися і багатьом лікарям. Ми поспілкувалися з Андрієм Ліпатніковим – дитячим анестезіологом-реаніматологом. Він працює у НДСЛ «Охматдит», відділенні реанімації новонароджених. З моменту широкомасштабного вторгнення РФ в Україну, він не лишав своїх пацієнтів надовго, і зараз продовжує рятувати маленькі життя майже щодня.

– Щось змінилося в роботі після 24-го лютого?

– Однозначно. Трохи змінилося ставлення до всього, що відбувалося раніше і зараз. Якщо брати суто роботу – дітей стало менше. Змінилися люди – атмосфера між колегами. Ми перші дні після вторгнення були разом 24/7. Я бачив, як вони приходили на роботу зі своїми сім’ями і буквально жили там (у підвалах – прим. ред.), бо на той час це було одне з безпечних місць. Так, після такого гуртожитку не буде як раніше, тепер більш по-домашньому. І зараз, коли їх зустрічаю, то якось на душі тепліше. Взагалі, весь колектив став більш спаяним, монолітним. І я говорю зараз не лише про своє відділення, а про всю нашу велику клініку.

– А були труднощі в забезпеченні необхідним: ліками, предметами гігієни, тощо?

– Дякувати богу, в Україні багато добрих людей і волонтерів, які присилали безліч всього. Вони в нашій країні, мабуть, не скінчаться ніколи. Тому медикаментів, засобів гігієни, харчування для немовлят – було вдосталь завжди. А от персоналу могло не вистачати, бо багато хто виїхав. Треба ще віддати шану нашому керівництву, яке займалося питаннями забезпечення, що дозволило нам приймали не тільки дітей, а й дорослих.

– Тобто, Охматдит функціонував як клініка швидкої допомоги?

– Так. Коли на Берестейській було зупинено роботу медзакладів, то не було сенсу везти поранених в інше місце, доставляли до нас. Дорослі у новому корпусі лікувалися. І їм теж всього вистачало.

– Ви з дорослими працювали?

– Є люди, які більш навчені для наркозу, а я ставив периферійний доступ (катетер у вену – прим. ред.). Не багато. Все одно, мої маленькі пацієнти – є мої маленькі, тому надовго залишити я їх не можу.

– Доводилося виїжджати за дітьми до пологових будинків?

– Так. Один виїзд, який мені запам’ятався дуже добре – до п’ятого пологового. То було двадцять сьомого лютого, після сутичок на перехресті вул. Фучика і Повітрофлотського проспекту, не доїжджаючи до російського посольства. На проспекті стояла простріляна машина, лежав небіжчик, накритий білим, і ще двоє поруч. А я ж їхав за дитиною! У моєму рідному місті, де я звик гуляти квітучими вулицями – бачу, як лежать трупи. Як таке може бути?.. Людина до всього пристосовується, але до такого – неможливо.

– А з інших областей привозили дітей?

– Так. Наші анестезіологи з першого дня пішли в ТРО. Вони в Чернігівській області були. Чернігівська обласна лікарня доволі сильно постраждала, і ми прийняли двох дітей на поверх виходжування і одну дитину до нас. Вони їхали під супроводом ТРО, саме наших хлопців анестезіологів. Тим дітям пощастило, їх довезли швидко, без пригод.

Другий раз були складнощі з дорогою, бо її пошкодили і довелося об’їжджати. А потім процес транспортування біль-менш налагодився. Зараз це не викликає проблем.

– В Охматдиті медперсонал і пацієнти знаходилися у підвалі?

– Здебільшого так. На той момент більша частина вже переїхала до нового корпусу, де є кілька поверхів під землею і доволі таки багато місця. Там було все облаштовано.

А наш корпус триповерховий. Спочатку було важко, бо на той момент ми мали 8 чи10 дітей. На кожну сирену, яких в день лунало штук 20, ми бігали вниз. Кілька наших пацієнтів на апараті ШВЛ (штучна вентиляція легень – прим. ред.), кілька – на СІПАПах, тобто апаратах, які постійно подають дитині кисень. Для нашої реанімації спеціально виділили місце, вікна ми заклали коробками. Доводилося імпровізувати. Ми взяли кисневий концентратор і розвели його на 4-х дітей за допомогою шлангів з однакового матеріалу. Це спрацювало.

Тож, бігати туди-сюди по 20 разів було нелегко, і це тривало дня три. А потім ми попросили волонтерів закласти вікна піском на 1 першому поверсі. Вибрали місце за правилом 2-х стін, і в середині (коридорі по суті), між стінами, щоб не пересікалися вікна й двері, зробили ще кілька місць. І на п’ятий день вже не бігали, просто виходили в коридор і чергували. Дітям же не дуже добре, коли ти їх підіймаєш, загортаєш, несеш, тому так робили. Вікна у нас досі закриті мішками з піском а всі діти підняті.

– Під час повітряної тривоги ви як реагуєте?

– Вивозимо кувези з дітьми в коридор, де є 2 стіни.

– Коли прилітало на територію Охматдита, ви були на зміні?

– Було, насправді, кілька інцидентів. Прилітали на верхні поверхи кулі, над нами на початку вторгнення збивали ракети. Уламки побили вікна, зачіпали людей. Але все закінчувалося благополучно.

Охматдит знаходиться в низовині, що трохи убезпечило клініку. І хоч новий корпус високий, та поруч будівля мінтрансу, міноборони, поруч є військові частини, тому навряд клініка була головною ціллю. Або бог вберіг – напряму не потрапляло.

– Чи важко було зосередитися на роботі, коли чутно роботу ППО, сирени, постріли?

– Зараз трохи себе похвалю, і інших реаніматологів – ті, хто попрацював більше 3-4-х років, то до них питань нема. Бо ці люди в екстрених ситуаціях збираються й концентруються ще більше. Потім звісно накочується виснаження і слабкість. Але в екстрених ситуаціях і лікарі, і медсестри, і керівництво – всі максимально зібрані, швидкість і точність прийняття рішення збільшувалась через адреналін.

– З якими труднощами стикаєтесь в роботі зараз? Якщо стикаєтесь.

– Якби труднощів не було, не було б цікаво. Як завжди, робочі складнощі: дітей буває багато. Якщо їх мало – теж складнощі.

– Чому?

– Реаніматологи не звикли сидіти без діла, і починають шукати проблеми там, де їх нема. А взагалі, складнощі як і у всіх: як дожити до зарплатні, коли вже дадуть ту гарячу воду. Коли повернеться дружина, і т. д.

– До чого треба готуватися батькам, коли новонароджену дитину забирають до реанімації?

– Норма, це коли дитина на руках у мами виписується на третій день з пологового додому. А якщо дитина потрапляє в реанімацію, це вже не норма, щось відбулося. І нажаль, коли щось сталося, ніхто вам не скаже, як в Гідрометцентрі: «Завтра буде сонячно, +28 градусів…»

Спрогнозувати, як дитина себе поводитиме, хай навіть будучи стабільною, неможливо. Може відбутися все що завгодно. Це новонароджене маля, яке тільки-тільки прийшло в цей світ і намагається жити. Воно не ще не знає, як це робити. Тому вгадати, що з ним буде далі вкрай складно.

Надія завжди повинна бути у батьків. Те, що відчуває мати відчуває і дитина, бо дев’ять місяців вони були з’єднані пуповиною в одне ціле. Також повинно бути грудне вигодовування, збережена лактація. І чим більше мати нервує, тим гірше для лактації в подальшому. Тому максимально намагатися заспокоїтися, налаштуватися, що все буде добре і не вимагати від реаніматолога гарантії, що все закінчиться благополучно.

Коли дитина потрапляє в реанімацію, то є початок складного шляху. Різні діти виходять звідти по-різному. Є ті, яких буквально через тиждень можна додому виписувати, бо все налагодилось, і то був лише якийсь епізод, а є такі, з ким ще потім довго треба займатися. І нажаль, не всі батьки усвідомлюють, який шлях їх може очікувати. Ми зараз говоримо взагалі, бо кожна дитина, її захворювання, особливості й додаткові фактори різні, і вихід теж різний.

– Скільки максимально може перебувати немовля в реанімації?

– З реанімації дитина може піти якщо вона: сама дихає (або з деякою допомогою), сама їсть чи засвоює їжу, має стабільний діурез – тобто може бути під наглядом матері, то її переводять на поверх виходжування. Там теж довгий шлях до одужання. А реанімація – це ж екстрені міри. І знаходиться дитина у нас стільки часу, скільки треба.

– А яким був найдовший термін перебування дитини в реанімації?

– 7 місяців.

– Потім з дитиною все було добре?

– Ні. То був складний випадок, патологія, яку не можливо вилікувати – смерть кори головного мозку. А мозок, то нажаль, не той орган, який можна пересадити, якщо є структурні невідворотні зміни в мозку, медицина сьогодні безсила.

– А де в цей момент батьки? Їх відправляють додому?

– Є деякі ініціативи, як фундація Дім Рональда Макдональда, що проспонсорувала кімнату для батьків у нашому відділенні новонароджених. Якщо батьки не кияни, і їм нема де зупинитися, чи треба десь впродовж дня покласти речі, а матері зцідити молоко.

Чи хочеться випити кави, чаю, відпочити – цей блок-відсік таку можливість дає.

Я чув, що ця ж фундація хоче зробити цілий корпус на території Охматдиту для батьків, діти яких перебувають у різних відділеннях.

– І скільки батьків може прийняти кімната?

– П’ять-сім, там же постійна ротація відбувається. Знаходитися біля дитини стоячи впродовж доби важко та й непотрібно. Мати має зберігати лактацію, відпочивати, батько – допомагати матері, працювати. Тут є персонал, медсестри, які все зроблять. Нас контролювати не треба, ми все виконаємо якнайкраще.

– А до дітей в реанімацію можна? Хоч на пару хвилиночок?

– Мені подобаються зміни стосовно батьків, які відбуваються останнім часом – реанімації стали максимально відкритими. Родина може прийти, коли їй зручно, і коли це не заважає персоналу. Тому батькам зараз трохи легше.

Цьому закону років п’ять десь. Та й то, він не зовсім легко заходив. Бо є завжди кілька факторів, якісь переважають чи вирівнюють інше. Допустити родичів до дитини – новонароджений відчуває мати, то плюс для дитини. Але з іншого боку, персонал повинен працювати, і працювати вільно, не просити у п’ятьох родичів звільнити доступ до пацієнта.

Ми всі кілька років живемо в тому ковіді. І якщо один з таких родичів принесе якийсь не той тест, чихне поруч з дитиною, то у мене захворіє вся зміна медсестер, і лікарів. Новонароджені пацієнти теж хворіють, і теж переносять його не дуже добре. Що тоді я буду мати на виході?

Я маю порівняти плюси, які матиме дитина, інфекційну безпеку, безпеку перебування, безпеку персоналу, тому що не всі батьки є адекватними, і не всі адекватно сприймають новини. А новини в реанімації бувають різні. У нас нема охорони, яка стоїть у відділенні і вгамовує таких людей. Не буває тут однозначної відповіді.

– Ковід зараз є? Всі жартують, що ми його перемогли. Чи це так?

– Ковід був. Зміни на КТ у дорослих виявляли, особисто бачив. Але зараз того стало набагато менше (особисто моя думка). З чим це може бути пов’язано? Суспільство стало більш розрізненим, ми позбивалися в маленькі купки, і перехворіли (хто ще ні). Але в стресі можна було просто й не помітити, не до того якось було. Чимало людей раніше тільки по тесту виявляли, що мають ковід, тяжкий перебіг був не таким частим. І навіть якщо порівнювати статистику з грипом, то коронавірус не такий страшний.

Всі інфекції по-суті, розвиваються не по колу, а по спіралі. Зараз тепло, сухо, люди не всі повернулися додому. А у вересні картина може змінитися. Вірус – то часточки. Щоб потрапити від людини до людини, йому потрібна волога. Тоді і може бути спалах, але не такий сильний.

– У батьків дітей, що потрапили в реанімацію, є можливість отримати психологічну допомогу?

– Звичайно. Є у нас спеціальне відділення, і при вході в реанімацію є номер телефону, і на сайті, і взагалі скрізь, де б родичі не були, в кімнаті відпочинку, навіть, є номери. Але я, наприклад, особисто ніколи не бачив, щоб хтось із батьків йшов і розмовляв з психологом.

– Цікаво, що батьки самі не звертаються.

– Я простий солдат, і не все бачу. Мені здається, що люди з великих обласних центрів більш схильні звертатися за психологічною допомогою, вони не сприймають її в штики. А люди з периферійних локацій – ні. Українці поки мало відкриті до психологічної допомоги, прагнуть розібратися самі чи звернутися до родичів. Їм не завжди зрозуміло, як це – прийти до якоїсь жінки і розповісти їй все, що у тебе відбувається. Але то моя думка, і я не поширюю її на всі випадки.

Іноді ми самі викликаємо спеціаліста в тяжких моментах. Наприклад, матері не поставили вірний діагноз під час вагітності. Батьки очікують дитину, купили ліжечко, купу повзунків, коляску – а тут їм кажуть, що патологія не лікується. Не може бути на одинці лікар і пацієнт. Завжди мультидисциплінарний підхід.

Охматдит мені тим і подобається, що на одній локації зібрані всі спеціалісти. Якщо є інфекція – інфекціоністи, якщо вона якось буде проявлятися, то рентгенологічна, МРТ-, КТ-діагностика. Якщо то якісь вади розвитку, то генетики, хірурги, ті ж КТ-діагности, кафедра неонаталогії, яка двері-в-двері з нашим відділенням. Там досвідчені професори і академіки допомагають нам в багатьох питаннях. Все, що ви можете вигадати в медицині є в Охматдиті.

Консиліум збирається і вирішує подальшу тактику лікування у важких випадках. Якщо наразі неможливо вилікувати патологію конкретного пацієнта, то відбувається консиліум разом з батьками, де їм пояснюють, яка саме склалася ситуація і які є виходи. Тоді й присутні психологи, які працюють з батьками.

– А якщо ми говоримо про дітей, що переходять до відділу виходжування, які складнощі виникають потім?

– В реанімації ми вирішуємо нагальні питання. Нас ще називають посиндромниками. Якщо дитя не дихає – ми маємо зробити так, щоб дихало, якщо серце не б’ється, запустити. Скаче тиск – ми його нормалізуємо. І так далі.

Виходжування – тонкий процес. Треба навчити маму годувати, санувати, якщо треба відсмоктувати той слиз, якщо є трахеостома – що робити з тою трахеостомою. Якщо є неврологічна симптоматика – як поводитися коли у дитини сталися судоми. Їхнє завдання: пристосувати мати до потреб дитини, і звісно ж, долікувати. Мама з дитиною готується там до сумісного перебування. Якщо людина хоче – вона навчиться. За 4 місяці мама вже знає, яка проблема є у дитини (неврологія, хірургічна патологія, дихання, харчування) і кожна з цих проблем виливається у свій шлях. Мамі дають рекомендації, ніхто не лишає її з дитиною сам на сам. У нас же є і поліклініка, куди вони можуть звертатися, після виписки. Є способи допомогти дитині.

– А доводилося бачити своїх пацієнтів уже дорослими?

– Так. Деякі батьки вважають себе чимось зобов’язаними через ставлення до них. Вони приїжджають через 5-7 років. Є діти, яких я б не відрізнив від звичайних семирічок, які йдуть до школи. Навіть є декілька моїх товаришів, чиї діти побували у нас в реанімації, і зараз все у них прекрасно.

– Що б на останок сказали нашим читачам?

– В нашій ситуації, я б хотів, щоб всі ми з вами жили у вільній мирній країні. Щоб всі читачі були здорові, сильні, об’єднані як вся наша Україна. Разом можна подолати і хворобу, і наших «любих» сусідів, будь вони неладні, і все на світі.