Катерина Меширефова: «З приводу психотравм війни з дітьми треба працювати заздалегідь, не вишукуючи симптоми»

У світлі сучасних подій важливо розуміти, як впливає війна на найбільш вразливу категорію людей у нашому суспільстві — дітей. Війна, як подія, трансформує їхні психічні стани, залишаючи глибокі сліди в емоційному світі. 

Як допомогти дитині пережити цю травму, розповіла Катерина Меширефова — психологиня, спеціалістка з емоційно-образної терапії, арт-терапевтка, спеціалістка по роботі з переселенцями та по роботі з ПТСР, тілесно-орієнтована терапевтка, сексологиня, консультантка з військової психології, тренерка,  ведуча психологічного клубу для підлітків та жінок.

— Які ознаки можуть вказувати на те що дитяча психіка зазнала травми? Особливо, якщо немає яскравих проявів з боку дитини?

— Війна — це в будь-якому випадку травматична для всіх подія. Хтось може самостійно це подолати, комусь знадобиться підтримка. Діти більш пластичні, але з приводу травми з ними треба працювати заздалегідь. Тобто, вже зараз взаємодіяти, спілкуватися, грати в ігри, вимальовувати емоції, не вишукуючи симптомів.

Прояв постравматичного стресу ми можемо отримати не одразу. Якщо напевне відомо, що дитина прожила травматичну подію, то ми уже заздалегідь готуємося надати психологічну допомогу. Та буває так, що дитина не була в окупації, не бачила насилля, але перебувала з батьками, котрі тривожно проживають війну, слухають новини й обговорюють їх. Це теж може на неї повпливати.

Якщо ви помітили, що поведінка дитини змінилася, і ці зміни досить сильні — це вже ознака того, що треба звернути на це увагу. У дитини можуть бути думки, якими вона боїться поділитися, не може проговорити чи усвідомити власні відчуття, погано спить, дуже часто просинається, розповідає про погані сни, не хоче спати окремо чи залишатися одна, не відпускає дорослих, з’являються додаткові страхи, постійне почуття провини, роздратованість, втома, головні болі чи болі в тілі, підвищений рівень тривоги, зниження концентрації уваги, погіршення пам’яті — це вже привід звернутися за психологічною допомогою тут і зараз.

Побачити тривожні ознаки можна через гру. Дитина взаємодіє з іграшками і якось це проговорює. Дуже добре, коли батьки входять в гру і починають слухати, що робить герой, що відчуває, про що думає тощо. Через перенесення своїх відчуттів на героїв чи персонажів гри розкривається і стан дитини. І, звісно, якщо щось тривожить батьків під час такої гри, і вони відчувають, що відбувається щось погане, то тут теж треба допомога спеціаліста.

Також це видно і через малюнки. Але не сприймайте буквально, наприклад, чорний колір — значить щось страшне і депресивне. Важливо, як дитина розкаже про малюнок, що там намальовано і чому. Бо ми нерідко вмикаємо власну фантазію й додумуємо те, чого немає.

— Які є кричущі симптоми, котрі свідчать про нагальну потребу в психологічній допомозі?

—  Дитина закривається, агресує, зовсім не хоче контактувати з тими, хто поряд. Вона говорить про смерть, що не хоче жити, чи «А навіщо жити, цей всесвіт несправедливий, навіщо взагалі все це відбувається…». Коли порушені зв’язки з родичами, друзями, однолітками — це прям кричущий і небезпечний стан.

— А як бути з підлітками, котрі більше усвідомлюють свій стан і події навколо? Нерідко батьки скаржаться, що вони уникають подібних розмов, і хвилюються, чи не пропускають щось важливе.

— Підлітки вважають себе вже дорослими, і не завжди готові ділитися власними відчуттями. Вони, як і діти, бачачи батьків у стані тривоги чи наляканими, вважають, що своїми скаргами можуть зробити їм ще важче. Можна змінити манеру розмови — батьки кажуть, що зараз відчувають, і питають у підлітка: «Що ти з цього приводу думаєш? Що ти відчуваєш?». Тобто батьки поділилися своїми думками й відчуттями, і дають простір для підлітка, зробити те саме.

Буває, що дитина всіляко уникає цієї теми, бо захищається. Їй хочеться сховатися саме так.

— Чи треба взагалі таких дітей «розговорювати»?

—  Знаєте, не завжди добре, коли це роблять саме батьки. Класно, коли у підлітка є психолог. У моїх дітей теж є, і вони розуміють, що мама — це мама, і з нею можна щось проговорити, на неї можна позлитися (бо мають на це право). А до психолога можна прийти це все вилити. 

З батьками вони не завжди хочуть ділитися страшними речами, щоб ще більше не налякати їх. 

Спостерігайте за реакцією дитини. Вона має бачити — якщо вам страшно, то ви щось робите для подолання цього стану. Проговорюйте: «От ми зараз перейдемо в більш безпечне місце» або «Ми це робимо, тому що так буде безпечніше», «Я боюсь, але  буду зараз рухатися туди…». Дитина зрозуміє, що боятися — це нормально, не треба бути залізним і тримати все в собі. І ділитиметься відчуттями й думками.

— Як говорити з дитиною, котра напевне пережила травмуючу подію, була свідком чогось жахливого? 

— Важливо зрозуміти, якщо дитина весь час повертається до думки про цю подію, то тут вже потрібна допомога, щоб витягнути її з цього замкнутого кола. Є техніки, з якими успішно працюють психологи, називаються «Діти і війна». Я теж займалася по них з дітками й батьками, якраз пропрацьовували травматичні спогади. 

Батьки можуть сказати: «Я поряд, і коли ти будеш готовий поговорити, я готова тебе почути». Але слухати треба безоцінково, не говорити: «Ой, не думай про це / Давай не будемо про це». Бо батьки іноді й самі бояться цієї теми, теж тікають від неї. Переживають, що розмови про це викличуть у дитини спогади. Важливо дати зрозуміти дитині, що ви готові чекати, готові вислухати й підтримати. Показати намір рухатися далі.

— Що ще окрім страху й тривоги дитина може переживати через війну?

— Відчуття провини за те, що вона навантажує батьків своїми думками, котрим і так погано. І метод подолання — так само — проговорювати це. 

Як би ми не ховали від дітей свій стан і переживання, вони все одно це відчувають. І якщо батьки намагатимуться помістити їх в інформаційний вакуум, чи зображати безстрашних героїв, то в дитини, яка боїться, складеться хибне враження — цього відчувати не можна, тому що мама це не відчуває. І це ще більше лякає. Наприклад, хтось з сім’ї знаходиться під окупацією. То варто розказати дітям, що є людина, за яку всі хвилюються. Таким чином буде зрозуміле джерело напруження. Не варто роз’яснювати, що родича можуть побити, чи зробити щось жахливе, і не треба замовчувати. Бо дитяча фантазія здатна завести бозна-куди, або може знов таки, виникати відчуття провини — що напруження в сім’ї через неї.

З дітьми треба ділитися в міру їхнього віку і проговорювати, які бувають відчуття, що з ними робити, тобто, давати дитині якийсь алгоритм дій і пропонувати спробувати його. 

— Як говорити з дитиною, якщо хтось із близьких родичів зараз знаходиться у ЗСУ, особливо у зоні бойових дій, і немає зв’язку тривалий час? Або якщо з ним щось трапилось?

— Класно, коли є змога якось підтримати близьку людину. Намалювати малюнок, зробити відео, сюрпризи — тобто якийсь внесок для допомоги. Тим, хто там на фронті, дуже важливо чути, що ми не опустили руки й тримаємося, чекаємо, підтримуємо… А нам важливо бути дотичним до цього. І діти, котрі роблять дитячі блокпости, чи продають браслети, волонтерять, теж відчувають себе причетними. Діяльність, спрямована на допомогу, дає відчуття того, що дитина робить якийсь внесок, аби швидше завершилася війна. Будь-як дія, виконана за бажанням і посильна, дасть підтримку духу, полегшить стан, особливо підліткам.

— Чи турбує дітей почуття невизначеності? Ніхто ж не знає, коли закінчиться війна, і як вона закінчиться, і що буде з країною?..

— Турбує. Я зараз працюю з підлітками, треную їх робити постійно одну й ту саму вправу (дорослих теж) — розуміти, що у всього є початок і кінець, у будь-якої події, речі. Якщо мозок постійно крутить думку: «Коли ж закінчиться війна», то протягом дня проговорюйте собі, яку справу ви почали й завершили. Така вправа завершення маленьких гештальтів: сьогодні я почала чистити зуби й завершила чистити зуби. Так мозок тренується розуміти, що у всього є завершення.

І дуже класне питання, яке підіймає підліткам і дорослим настрій — а якою/яким я хочу зустріти завершення війни? Якою/яким я хочу зустріти тата з війни? З синцями під очима і заплаканою? Чи тою, яка допомагала, щось робила, розвивалася, закінчила університет?.. Стала достатньо крутою, щоб зустріти тата і допомогти йому відновитися. Маю сили, аби відбудовувати країну. І до цього результату потрібно йти, про нього думати.

Тож, підсумую: кожен день говорити три речі, які ви почали й завершили; відповісти собі на питання — якою/яким я хочу зустріти перемогу/чи когось з фронту; робити все, аби підтримати, підняти дух рідній людині на фронті.

— Як повідомити дитині про важке поранення когось із батьків або родича? І про загибель?

— Готувати до найважливішого — що людина жива, повернеться, і ви з дитиною допомагатимете її зустрічати. Що ви будете думати, як її підтримати, бо це дуже важливо для тих, хто пережив війну в зоні бойових дій. Що разом із підтримкою важливе прийняття. Про це з дитиною треба говорити поступово, розповідати, що сталося з людиною, в якому вона стані. І це все в міру віку.

Якщо це стосується саме загибелі, тут варто не ховатися, щоб спочатку проплакатися, а потім піти розказати правду. Є певні етапи проживання горя. І якщо мама вже пережила певний етап і пізніше сказала дитині, то вони будуть на різних етапах, втратять взаєморозуміння. Говорити треба одразу. Якщо родину підтримує віра, то на неї можна спиратися. 

— Водити дитину на похорони, чи не водити?

— До шести років взагалі немає сенсу там бути, бо дитина отримає жахливі спогади без розуміння, що відбувається. Що стосується старших діток і підлітків — якщо дитина не хоче, не треба примушувати. Якщо хоче, не треба її відмовляти. Традиції похорон у першу чергу для нас, усвідомити, що людина померла. Етап проживання горя. Дитина, яка хоче піти, хай краще піде. Будьте біля неї поряд, але не втягуйте у ритуали, не керуйтеся тим, що «прийнято», або «не прийнято».

— Як батькам вчити дітей інклюзивності щодо людей з інвалідністю?

— Інклюзія — це включеність. Це допомога таким людям бути включеними у звичайні процеси життя, щоб показати, що вони не відрізняються від нас. Тоді вони відчуватимуть себе добре.

Є у вільному доступі книжка «Світ без меж», раджу читати її з дітьми. Вона містить словник інклюзії, розказує, як правильно підійти до людини з інвалідністю, як взаємодіяти. Необхідно з усіма це проговорювати, і з дорослими, і з дітьми різного віку. Чим раніше ви все це поясните, тим природніше діти це сприйматимуть. Підліткам, як і дорослим, важливо зрозуміти як правильно реагувати на військових. Як взагалі дивитися на них, чи можна щось запропонувати, що сказати?.. Класно, коли це пояснення з картинками, де намальовано й підписано: що це таке, як це називається, і чому це відбувається. 

Також проводять зустрічі для таких людей. На них можна приходити з дітками, щоб вони бачили — це є нормально, люди з інвалідністю так само комунікують з усіма. Звісно, якщо такий формат дитині цікавий.

Підліткам варто пояснювати, що людині з інвалідністю не потрібно нав’язувати допомогу. Спершу поцікавитись, а потім робити. Не треба дивитися на таких людей із жалем, не цуратися, не ставитися як до неповноцінних. Це ж стосується і військових — вони герої, захищають нас.

І важливо говорити про це не один раз, навіть якщо про це розповідали в школі чи де інде. Діліться власними думками з підлітком, питайте його думку, щоб це було в форматі діалогу. А маленьким дітям пояснювати, щоб вони це сприймали як і має бути — нормою.

— Як дати дитині відчуття безпеки, залежно від того місця, де вона перебуває із сім’єю?

— Відчуття безпеки дають дії батьків, направлені на її здобуття. Говоріть дитині, що можна зробити, аби відчувати себе більш безпечно: пройти в укриття, пересісти в інше місце тощо. Створіть вдома умови стабільності навіть в нашому максимально нестабільному світі. Вигадайте якісь традиції, щоб посилити це відчуття. Хай це буде гра під час переховування в укритті, читання книжки, спів… А після відбою — спорт чи інша активність.

Дуже допомагає, коли дитина відчуває якусь стабільність і дотичність до довоєнного життя. Що життя, яке було до війни, може повторитися знову. Тобто, відновлене навчання, хоча б онлайн, коли вони причетні до цього навчання, спілкуються, бачать вчителів. Це перший показник того, що все може стабілізуватися. Якщо дитина займалась спортом, тренуйтеся вдома — спорт взагалі допомагає витягнути гормон стресу. Але не вимагайте від дітей, особливо в прифронтових зонах, успіхів й хороших оцінок у навчанні, як колись. Увага може бути розсіяна, пам’ять знижена, а вимогливість до себе, що треба вчитися як раніше, призведе до самозвинувачення й пригнічення настрою. Дайте дитині змогу просто бути до причетною до навчання, і вона трошки розслабиться й включиться в процес.

Що стосується більш спокійних міст — це теж забезпечення стабільності, яка була раніше: гуртки, спорт, сімейні традиції. Можна вигадати нові сімейні традиції, якщо хтось із батьків в ЗСУ, або мама з дитиною в іншій країні.

— Як допомогти дитині адаптуватися за кордоном?

— Діти за кордоном також переживають стрес, але інакший. Там все нове, ментальність інша, вони чужі. З моєї практики, бачу різні випадки — є ті, хто адаптувався швидко й допоміг дітям, а є ті, кому складно. Що важливо — той же навчальний процес, давати дітям підтримку, говорити про те, що батьки відчувають, і пояснювати чому. Пропонувати план дій для покращення ситуації. 

Дозвольте дитині якось оформити кімнату, прикрасити ліжко, купити гарну чашку. Це допомагає адаптуватися до нового житла. Сходіть на екскурсії, подивіться місто, вивчіть, які там є парки чи зони відпочинку, кав’ярні — дозвольте цьому місцю й простору прийняти вас. Важливо розуміти, що відбувається в тому місті, знайомитися з людьми.

Багатьом важко дається іноземна мова. Та слід розуміти й пояснити дитині — ви вивчаєте мову не для того, щоб там залишитися назавжди, а щоб легше було тут і зараз. З такою установкою люди вивчають мову швидше.

Дуже важко адаптуватися підліткам. Вони можуть протестувати й хотіти назад, бо там є друзі, знайомі. І їм важко впускати у своє коло нових людей. Не завжди навіть те місто готове вас прийняти повністю, особливо підлітки підлітків — це така агресивна частина населення, що у нас, що за кордоном. Класно допомагає налагодити спілкування з підлітками спорт: баскетбол, волейбол, плавання тощо. Ті ж екскурсії, щоб досліджувати й вивчати простір й дозволити йому стати підтримкою.

— Де знайти психолога? Які є доступні програми для дітей?

— Є в містах соціально-психологічні центри. У нас у Боярці, зокрема, постійно проходять різні заходи: для діток був літній денний безкоштовний табір, зустрічі для дружин військових, арт-терапія тощо. В такий центр можна прийти й спитати розклад, дізнатися, які є послуги й спеціалісти. Також у нашому місті команда психологів і волонтерів створили простір для дітей: «Твій Хібукі друг». Діти проходять цей курс і в кінці отримують свого Хібуки — терапевтичну іграшку. Вони вчаться взаємодіяти з Хібукі, і ця терапія продовжується вдома. Можна знайти такі центри в різних містах, там теж працюють з дітками.

У вільному доступі й у бібліотеках є книжка «Як ти, сонечко?» Антона Семенова, у ній радять, як говорити з дітьми про війну. Це одна з великої серії книг, куди ще входять: «Як ти, брате?», «Як ти, сестро?», «Як ти, командире?», «Поговори зі мною» та ін. У них розказано, як говорити з військовими, дружинами військових, з командиром в армії… Інформація подана схематично, зручно, є чіткі питання. Серія розроблена кваліфікованими спеціалістами, і вони діляться цим корисним матеріалом, будь-хто може завантажити та вивчати. 

Ще знаю дуже класну волонтерську організацію — «Центр підтримки Атлант». Там вчать, як розмовляти з військовими.

Насправді таких організацій багато. Шукайте в інтернеті інформацію, наприклад: «психологічна допомога місто», і дивіться, що у вас є в доступі. Можна звертатися до приватних психологів і знайти безкоштовного, котрий працює на волонтерських засадах. Ще варіант — телефони довіри.

— Як відвести дитину до психолога?

— Зацікавити, сказати: ходімо на майстер-клас або гру. Для діток — це пісочна терапія чи арт-терапія, де вони щось ліплять, граються — виводять свої емоції, витягають із себе все, що в них накопичується через творчість. Взагалі, творчість — неймовірний інструмент. Дітям і дорослим треба багато малювати, ліпити, що завгодно робити руками. Якщо дитина приходить на цю терапію, то все відбувається в ігровій формі, і ніхто й не скаже, що вона була у психолога. 

У випадку з індивідуальною терапією підхід інший. Ви знаходите людину, з якою має бути комфортно. Це непросто, адже психолог — це теж людина, і вона може не підходити навіть через манеру вимовляти якусь літеру, неприємну інтонацію чи голос. Або ж не той колір стін у кабінеті… І коли такий спеціаліст знайдений, тоді відбувається перша консультація з батьками. На наступний візит ви приводите дитину, так само пропонуючи їй спілкування, гру, цікаве заняття — як це назвати, домовляєтеся заздалегідь із психологом.

Якщо це підліток, то тут уже про чесність — скажіть, що відчуваєте його потребу в психологічній допомозі. Дуже часто підлітки це заперечують, але тут теж варто робити акцент на знайомстві й спілкуванні з психологом, а не на тому, що підлітка там лікуватимуть чи вчитимуть, як жити.